А теперь пребывают сии три: вера, надежда, любовь; но любовь из них больше.
(1 Кор., 13:13)
Події, про які ми сьогодні згадуємо, відбулися ще в ІІ столітті за правління імператора Андріана в Римі. В ті часи світ завмирав від величі та жаху мук християн. Жила тоді благочестива вдова Софія. Бачачи, що настав час випробувань і сповідництва, вона готувалась до мучеництва разом зі своїми малолітніми доньками. Жодні принади світу не могли затьмарити в її серці радості служити істинному Богу. Вона вирізнялася неабиякою мудрістю – Божою, далекою від мирської, честолюбної. Вона відчувала, що земний світ – лише тінь від світу справжнього. А все, що вважають тут щастям – здоров’я, тілесна краса, багатство, слава, сите життя, – примара, яка зникає в глибинах вічності, наче сон. Таке ставлення до земних речей вона прививала й своїм донькам, давши обіцянку, що вони будуть нареченими Христовими. Більшого щастя її материнське серце не уявляло. Софія виховувала дочок у християнському благочесті, наповнювала іхні серця святим благоговінням, прививаючи всі можливі чесноти. Вона не тільки вчила своїх дітей, але й сама жила так, і вже з молоком матері дітям передавалось благочестя: «Софии честныя священнейшыя ветви, Вера, и Надежда, и Любовь показавшееся…». Зі слів кондаку ми бачимо, що мучениці є продовженням своєї матері, гілками чесного древа. Важко уявити, яким достойним має бути дерево, яке дає такі плоди. Алегорія стає дійсністю – Мудрість (Софія) породжує найвищі християнські чесноти: Віру, Надію, Любов. І кожен з них не просто носить своє ім’я, але живе згідно з ним. Діти не спокушаються улесливими обіцянками імператора і страшні муки їх не лякають, бо єдиний сенс їхнього життя – в Бозі. Дух їхній вільний, в очах немає ні жаху, ні суму. Це діти, але мало хто з дорослих може мати таку твердість духу; це дівчатка, але далеко не кожен чоловік має мужність перенести такі страшні муки, які судились їм. Матір і дочки не тільки безстрашно все переносять, але й відповіді їх мучителю вражають всіх мудрістю, яка не розгубилась перед страшними муками.
Без сумнівів і нарікань діти прийняли страшні страждання, які лякають нас і сьогодні. Віру били немилоседно, але вона мовчала, ніби це не її тіло; відрізали груди, але з ран замість крові потекло молоко, жахнувши всіх. Навіть очевидців, звиклих до кривавих сцен, лякали муки безневинної діви. Її палили на сильному вогні, поклавши на залізну решітку, варили в котлі з киплячою смолою та олією, – та мучениця з терпінням і легкістю все переносила, наче її чисте серце вже бачило райські обителі. І навіть перед лезом смертельного меча, після всього перенесеного, вона укріпляла своїх сестер. В свої лишень 12 років.
Середня, Надія, бачачи страшні муки сестри, ні на хвильку не похитнулася. Царські слуги били її доки не стомились, а вона не плакала; її кинули у вогонь, але вона залишалась неушкодженою. Після цього її підвісили і дерли залізними кігтями – тіло падало шматками і кров лилась потоком, але навкруги все благоухало, а на обличчі мучениці благодаттю Святого Духа світилась усмішка.
Найменшу, Любов, розтягнули на колесі й били палицями, частини її тіла відділялись від суставів, і кожен удар вкривав землю густими потоками крові. Мученицю пекли в печі, але вона, неушкоджена, співала хвалу Богу разом з ангелами. Тоді всі її частини тіла провертіли залізними буравами, але Господь і їй, як і сестрам, Дав сили пройти через всі муки, посоромивши нечестивців, і прийняти мученицьку смерть лише від меча. Їй було всього 9 років, але в маленькому серці жила безмежна любов.
Якими страшними мають бути муки матері, яка бачить весь цей жах, і віддає в руки палача кровинку за кровинкою?! Якою твердою і непохитною має бути її віра? Якою нерушимою і сильною надія? Якою безмежною і гарячою має бути її любов до Творця?!
«…и пострадавше, и победоносицы явившеся, венцем нетленным от всех Владыки увязошася». Мученицька смерть – це перемога духу, яка робить сильними і незламними тих, кого ми звикли вважати слабкими – дітей і жінок. Кров мучеників – це терниста стежка у Царство Небесне; це вогонь, велич якого палить життєву суєту, як прах і солому; це громова сурма, яка пробуджує сплячі душі. І страждання мучеників не марні. Вони не тільки вінчаються небесними вінцями, але й дають плоди на землі – з’являються нові християни, і земна церква Христова міцніє та корениться, виростаючи в небесну…
Сьогодні кожна матір-християка має запитати себе, що вона вважає щастям для своїх дітей: тлінність чи вічність, духовне чи матеріальне? Сьогодні ми самі – слабкі та м’ягкотілі – боїмось випробувань, і цей страх, непевність передаєм своїм дітям. Та коли в нас самих процвітатимуть чесноти з іменами цих святих мучениць, – вони передаватимуться нашим дітям. Добрі зерна, посіяні в дитинстві, з часом обов’язково проростуть. І доки ми живі, ніколи не пізно виховувати себе, направляючи на шлях віри, надії та любові, без яких ми стаємо сліпими і не бачимо ні Бога, ні людей.
Віра, надія, любов – мають бути рідними для кожного християнина, якщо їх вирвати з серця – воно залишиться в темряві відчаю, злоби та зневіри. Душа залишиться без Бога. А таке існування подібне пекельним мукам, адже Бог – це світло, ім’я якому – Любов.
Любов… Яке глибоке значення цього слова! І як його сьогодні спотворили, зменшили, принизили. Та все ж кожне людське серце прагне любові, яка «… довготерпить, милосердствує, … не заздрить, не превозноситься, не гордує, не безчинствує, не шукає свого, не дратується, не мислить зла, не радується неправді, а співрадіє істині, все покриває, всьому вірить, всьому надіється, все переносить». (1 Кор., 13: 4-7). І лише Божа любов несе в собі повноту цих всіх відчуттів як найвище благо і найвищу істину. Сам Іісус Христос говорив, що найперша заповідь – заповідь любові до Бога і ближнього. Хто виконає її – виконає й ішні заповіді, адже гріх – це зло, отже – антилюбов. Ми знаємо, що виконати Господню заповідь нелегко. Але порушуючи її, ми самі себе обрікаємо на муки, вже навіть у цьому житті… Бо коли в серці немає любові – там оселяються злоба, невдоволеність та ненависть, які потроху з’їдають людину, змушують все більше і більше робити зла, щоб ця душа загинула для цього і вічного життя..
Любові немає без віри. І любити ми можемо лише тоді, коли довіряємо, тобто віримо. «Я тобі вірю, бо я тебе люблю». Недовіра вбиває любов. Недовіра Богові, Його святому промислу, породжує маловірство, а згодом богохульство. Недовіра близьким – породжує підозрілість, злість, ревнощі. Все це сходинки до падіння. І коли ми опускаємось в цю темну прірву – Бог посилає нам надію – світлий промінь, ангельське крило, здатне повернути нас через віру до любові. Недаремно кажуть: «Надія помирає останньою». Якщо ж відкинути цей останній промінь помочі – потрапляєш в бісовське царство відчаю.
Віра, надія, любов ведуть за собою інші добрі справи. Хто пребуває у них – наближається до Бога. Вони надихали людей на найблагородніші вчинки: прості смертні ставали святими.
Віра, Надія, Любов – дочки Софії (Мудрості). Без мудрості важко їх зберегти в серці. Суєта цього життя, перешкоди змінюють людину, змушують розсіюватись, впускати в серце інші відчуття. Лише мудрість вчить серце любити справжньою нефальшивою любов’ю, вірити, а не самонадіятись, надіятись, а не впадати у відчай…
То ж у це світле свято хочеться кожному побажати, щоб серця наші стали храмами Віри, Надії та Любові. А коли серце людини наповнене світлом – вона приречена бути щасливою.
Олександра Мей
Переглядів: (554)